Голодомор

« Запалимо свічку пам’яті»

Мета: Поглибити знання учнів про роки голодомору в Україні та його наслідки для українського народу. Розвивати вміння грамотно висловлювати свої думки, використовувати різні документи, готуючись до розповіді, виступати у ролі актора. Виховувати в учнів особистісні риси громадянина України, патріотизм на основі особистісного усвідомлення досвіду історії, , повагу до історичного минулого свого народу, який вистояв і проніс свої традиції через різні випробування

Оформлення зали: виставка книг, рушник, вишитий чорно-червоними кольорами,три свічки, шматок черствого хліба, кетяг червоної калини, ваза з колосками.

Слово вчителя: Шановні гості і всі присутні! Як і щороку, в останній тиждень листопада ми з великою скорботою згадуємо жертви найбільшої трагедії в історії українського народу – Голодомору 1932-1933 рр. Близько десяти мільйонів заморених голодом, знищених злою волею держави – таким є наслідок Голодомору. Свідомість відмовляється сприймати такі цифри, але вони – реальність. Так діяла тодішня влада для того, щоб знищити всіх, хто не поділяв її ідеологію, а тих, кого не знищено – залякати.

Сьогодні ми хочемо ще раз звернути вашу увагу на Україну,яка  пережила трагедію світового масштабу. Ми повинні  подивитися  їй в очі і зробили висновки. Ми хочемо, щоб Голодомор ніколи не повторився ніде і ні в якій формі.

Тож до вашої уваги пропонуємо переглянути  літературно – виховний захід підготовлений учнями нашої школи.

1-й ведучий  

Шановні присутні! Сьогодні  ми зібралися  вшанувати пам’ять  жертвам голодомору, щоб в скорботі схилити низько голови перед пам’яттю людей різного віку, яких на родючих землях, між буянням хлібів, між квітучими садами змушували вмирати від голоду. І сьогодні ми скажемо – люди, не скам’яніть серця свого, щоб не  стати каменем! Розбудуйте в душах Божий Храм, щоб не повторити  великий гріх!

2-й ведучий:

Світ мав би розколотися надвоє, сонце мало б перестати світити, земля перевернутися  від того, що це було на землі. Але світ не розколовся, сонце сходить, земля обертається, як їй належить. І ми ходимо по цій землі зі своїми тривогами й надіями, ми, єдині спадкоємці всього, що було. То ж пом’янімо хоч сьогодні, з непростимим спізненням у кілька довгих десятиліть тих великомучеників нашої трудної історії – мільйони українських селян, жертв небаченого в історії людської цивілізації голодомору. Пом’янімо і знайдімо в собі силу й відвагу пройти за ними дорогою їхньої хресної путі. Не їм це потрібно, а нам. Все, що вони могли сказати світові, вони вже сказали. Тепер наша черга.

Перегляд презентації

2-й ведучий:                

 Відкрийтесь, небеса!

 Зійдіть на землю.

  Всі українські села, присілки та хутори,

  Повстаньте всі, кому сказали: вмри!

  Засяйте над планетою, невинні душі!

  Зійдіть на води й суші,

  З будуйте пам’яті невигасний собор!

 1-й ведучий:

 Це 22 рік

 2-й ведучий:

 Це 32 рік

 1-й ведучий:

 Це 46 рік.

 Разом:

 Голодомор.

 2-й ведучий:

   У 1933 р. був в Україні великий голод. Не було тоді ні війни, ні потопу. А була тільки зла воля одних людей проти інших. І ніхто не знав, скільки живого люду лягло у могили - старих, молодих і дітей, і ще ненароджених у лонах матерів. Тож пом’янімо їхні душі хвилиною мовчання.

(Звучить реквієм Моцарта)

1-й ведучий: 

   У нас, українців є традиція: коли людина помирає, запалюють свічку, щоб душа летіла при світлі і знайшла свій притулок у потойбіччі. А оскільки у 1933-му померлим ніхто не світив свічки, то душі їхні досі неприкаяні і не можуть опікуватися нами.

Запалимо Свічку Пам’яті        (запалюється свічка і передається по колі)

2-й ведучий:     

 Хай палає свіча... хай палає           

Поєднає нас вона в цей час.

Хай сьогодні спогади лунають.

Пам'ять чиста, світла і велична

Пісня й слово хай єднає нас.

Гори, священна пам'яті лампадо,

 В урочій тиші під склепінням бань,

Щоб не підкралось забуття, як зрада.

Прослуховування пісні «Свіча».

 1-й ведучий:

   Рано чи пізно, але обов’язково кожна людина і весь народ осмислить своє минуле. Не сьогодні це сказано: Час народжувати і час помирати, Час руйнувати і час будувати, Час розкидати каміння і час збирати, Час мовчати і час говорити. Прийшов час говорити після десятиліть мовчання.

Вірш „Жалива правда”

В жахливий час зникає раптом жах

Аби не збожеволіти завчасно!

Збирає Пам’ять на гірких полях

Людську зневагу, що вродила рясно!

І каменіє з нелюдського страху!

Куди не глянеш – скривджені мерці.

А як же ті живі?! Під смертним дахом.

...На цвинтарі розкажуть чебреці

Та цвинтарів якраз-то і нема.

...Ні сповіді, ні навіть домовини.

Без тризни поховала всіх зима.

Ніхто, ніде – і кущика калини.

І півстоліття правдоньки – ні з вуст.

Чи, Господи, то не страшна крамола?!

Та ж мусить скрізь дзвонити Златоуст,

Щоби не повторилося ніколи!

2-й ведучий:  

   1933 рік… Сонце сходило над вихололими за довгу зиму полями, сідало за обрій кольору крові і не впізнавало землю. Чорне вороння зграями ширяло над селами, заціпенілими в тяжкому смертному сні. Танули на обширах України важкі сніги 1933 року.

Не шумлять явори над дорогами.

Не шумлять явори над дорогами,

Лиш пеньки світляками горять,

Безгоміння над голими луками,

Спить сплюндрована рідна земля.

І от приходить тридцять третій рік,

Його проклятим називали люди,

В коморах, клунях, кожен кут, засік

Мітла червона вимела усюди.

В колгосп погнали коні та воли,

Вози, плуги і борони забрали,

Одних людей на північ повезли,

А інших смерть голодна доконала.

Була зима холодна, крижана,

Над селами меті ллю лютувала,

Отари сиві в небі вітер гнав,

Заметів білих намітав овали.

1-й ведучий:

  А чи була того року весна? Чи прилетіли в знайомі людські оселі довірливі лелеки? Чи співали травневими ночами солов’ї? Ніхто того не бачив і не міг бачити.

 2-ведучий:

   На світі - весна, а над селом нависла чорна хмара. Діти не бігають, не граються. Ноги тонесенькі, складені калачиком, великий живіт, голова велика, похилена до землі, а лиця майже немає, самі зуби зверху. Сидить дитина і гойдається всім тілом: назад - вперед. Скільки сидить, стільки й гойдається. І безкінечна пісня напівголосом: їсти, їсти, їсти… Ні від кого не вимагаючи, ні від матері, ні від батька, а так,  у простір, у світ - їсти, їсти, їсти…

1-а учениця  (читає вірш М. Бувлянського "Весна").

Цей сніг, як сон, прийшов - розтане

Здимить і хмару перейде... Весна.

Село лежить в тумані.

Голодний рік, голодний день.

Іде - не йде, повзе по мертвих,

Й хвалити Бога - хоч повзе.

Весняний дух живий - нестерпний

До сонця зводить все живе.

Й воно і молиться, і плаче.

Й радіє сонцю і воді.

Якби він знав, коли б побачив -

Сини ростуть на лободі.

Сини Радянської держави!..

Та знає вождь, усе він зна...

У вус всміхається лукаво:

В Москві весна. Його весна!

2-а учениця (продовжує).

В селі весна повзе на ліктях,

Повзе по мертвих і живих.

В долині сонце ловлять діти,

Що дзвінко капає із стріх.

І п'ють опухлими вустами

Оту живицю молоду.

їм жить і жить, та над полями

Знов ворон каркає біду.

Забрали тих, хто із комори

Пашню останню вимітав,

Хто ще активним був учора, -

Сьогодні ворогом ставав!

Голодний рік! Жорстокий світе.

Дай хоч надію для живих.

Весна. І сонце ловлять діти.

Що дзвінко скапує із стріх.

1-й ведучий: 

  У селах люди поїли всіх котів, собак, ловили диких птахів, пацюків, пробували їсти порожні качани від кукурудзи, переварений гнилий бур’ян, клей з дерев, але це не рятувало. Люди додавали в їжу тирсу, почали пухнути і вмирали з голоду. Почалися випадки людоїдства. Деякі збожеволілі сім’ї поїдали трупів чи своїх найменших діточок, щоб вижити самим.

 2-й ведучий:

   Опухлі діти і дорослі чорними тінями ходили вулицями сіл, по звалищах у пошуках чогось їстівного – і падали на землю мертвими.  Багато дітей на берегах річок варили у казанках молюски, різні черепашки, щоб утамувати голод, їли щавель, лободу, видирали гнізда птахів, зривали на полях недозрілі колоски, вилущували зернята їх посинілими ротами. Масове вмирання селян відбувалося якраз навесні.

Прости нас, Господи великий

Прости ще раз, в останній раз –

Позбав нас від такого лиха!

Народи всі і грішних нас.

Прости безумство наше, Боже,

Безвір’я й гордощі прости...

Хто в бідах наших нам поможе?

Спасти нас можеш тільки Ти.

Дай силу нам себе здолати,

Себе в собі перемогти,

Тебе благають діти й мати –

Спасти нас можеш тільки Ти.

Пречиста Діво, Божа Мати,

Своїм нас сяйвом опромінь,

Дай сил гріхи нам подолати

На віки вічнії. Амінь!

 1-й ведучий:

   Найстрашніше випробування лягло на матірів. Уявіть: прокидаючись  вранці діти плачуть, просять: «Мамо, дайте їсти!». А що вони могли вкинути в ротики, коли у хаті ні крихти хліба, ні картоплинки...

 2-й ведучий: 

   Через кілька тижнів, дитячі похорони стали звичними явищеми. Закопували  одне за одним, кого в ящику, а більшість малюків загортала у якусь ряднину і біля хати у вишняку виростало власне кладовище.

Дитина:

 Люлі, люлі, люлі, люлі...

Мамо, мамо, подивіться:

Онде місяць за хмаринку

Заховався, наче сирник

Закотився за хлібину.

А зірки цукровим дивом

Так і просяться до рота,

Ген Чумацький шлях розлитим

Молоком втік за ворота.

Ой, матусю моя мила.

Їстоньки я хочу дуже,

Дайте хоч би крихту хліба,

Щось я трошки занедужав...

 Мати:

Люлі, люлі, люлі, люлі...

Засинай, моє дитятко,

Бо вже нічка, треба спати.

Завтра з кашею горнятко

Дасть нам ведмедиха-мати.

Ведмежа – її синочок-

Принесе тобі хлібину,

Помідорку, огірочок,

А горобчик – картоплинку.

Не іди лиш з цього світу,

Не лишай мене, дитинко,

Пожалій ти, матір рідну,

Крихітко, моя, кровинко

Люлі, люлі, люлі, люлі...

 Дитина:

Ой, матусе, моя нене,

Ой, не плачте ви, рідненька,

Хлібчика просить не буду,

Обніміть мене міцненько.

Заспівайте колискову,

Щоб почули всі звірята

Та заснули разом з нами...

Мамо, спати...їсти...спати...

 Мати:

Люлі, люлі, люлі, люлі...

Спіте, діти, спіте любі!

Спіте і не просинайтесь!

Вже не буде мучить згуба,

Забере, скоріш за все, вас пташка райська.

Спіте міцно, спіте діти.

Янгол Божий на порозі.

Вже не буде їсти хтітись.

І не будуть пухнуть нозі.

 1-й Ведучий                      

  Затулила лятку й комин

 І в тумані темно – синім

Заспівала колискову.

Син, синочку, горе паску.

Засинай, навіки, доню,

То моя остання ласка,

З материнської долоні.

Ще пограймось навперейми,

І піжмурки із бідою,

Заховаємось від неї

У сиру земельку… Лельки.

1-й ведучий:

   «Смерть – це кінець життя. Вона буває важка й легка. Смерть від голоду – це довга страшна смерть. Люди від голоду втрачали розум. Сьогодні ми забули, викинули з пам’яті імена мільйонів наших співвітчизників, які загинули в голодному 33-му.

2-й ведучий:

   Немає ні імен, ні хрестів, ні могил, де покояться їхні останки. Вся Україна отак вимирала – без плачу і голосіння, без дзвонів і обрядів. І щоночі чути, як оплакують велетенські могили лише солов’ї і зозулі, білий квіт садів та цвинтарні бузки, плачуть молоді трави, стогнуть жита, ридма ридають зорі, летять у ніч і гаснуть над спорожнілими хатами

 1-й ведучий:

  Звикали до найстрашнішого, звикали до смертей мами, і тата і всіх найдорожчих...».

Пам’яті матерям жертвам  Голодомору присвячується цей вірш.

«Боже, врятуй мою Маму!»

Мамо! Матусю! Рідненька!

Не покинь мене, моя ненька!

Не лети ти до синього неба,

Бо для доні тобі жити треба.

Твоя донечка їстоньки хоче.

Ось і мишка про жито шепоче...

Хоч не хліба мені, а зернинку знайти,

І до тебе тоді були б сили дійти.

Це зернятко тобі я усе б віддала,

Аби тільки, Матусю, була ти жива!

Боженька! Чуєш? Врятуй мою Маму!

Братика й тата вже кинули в яму.

Від голоду вмерло все наше село.

А людей тут багато-багато жило!..

Залишились тільки  я і Матуся.

Тож до тебе, Єдиного, я зараз молюся!

 1-й ведучий:

   Пройдуть роки, минуть десятиліття, трагедія 1933 року все одно хвилюватиме серце людей. І тих, кого вона зачепила своїм чорним крилом, і тих, хто народився після тих страшних років.

2-й ведучий:

   Вона завжди буде об’єднувати всіх живих одним спогадом, однією печаллю, однією надією. Адже й нині живе у пам’яті народу прокляття тим, хто збиткував ся над його долею і життям. Ще й досі у сни селян приходять ці похмурі тіні ще й досі кровоточать роз’ятрені серця, болить душа, що звідала горе до краю.

Вірш «Свічка пам’яті».

Ніч огорнула мою Україну.

В небі високо засяли зорі.

Чому ж до зірок я думкою лину,

Схиляючи голову в тихій покорі?

Може ті зорі – то душі людей,

Які відлетіли в Голодні часи?

...А серед них скільки було дітей!..

Їм не бачити більше земної краси.

Ніколи вже їм не пізнати Кохання...

Не пройтися щасливими лісом, ні полем...

Голод знищив життя і сподівання...

Збережи, Боже, рід наш!

Повернись до нас, Доле!

Раптом туга стискає душу мою...

Свічку поставлю в вікні. Запалю.

Прошепчу я тихенько молитву свою-

Тих, голодних, 30-х я гріх замолю.

Хай світло від свічки у небо летить-

Хоча б одну Душу зігріє в цю мить,

Щоб Душа ця загублена спокій знайшла-

І у Вічність до Бога вона відійшла.

1-й ведучий:

   І сьогодні, дякувати Богу і натрудженим рукам ми маємо святий хліб щодня, адже без цього скарбу ніхто не сідає до столу.

2-й ведучий:

  На нашому столі присутній і хліб і зерно . Зерно. Як символ життя і перемоги над молохом голоду, а хліб для того , щоб причаститися ним , як безцінним Божим даром та пом’янути душі загиблих людей, які помирали з думкою про цей святий скарб – шматочок хліба…

Вірш – молитва „Боже,  Великий, єдиний!”